Гречка в нашій країні стала політичним продуктом із лівим ухилом, бо під час виборів створює для більшості партій і кандидатів імідж благодійників. І чим більший дефіцит гречки, тим більша радість і вдячність виборців, які її одержали безкоштовно. Можливо, саме тому наші політики загнали традиційний український продукт у глухий кут.

За останні півтора десятиріччя площі під гречкою скорочувалися катастрофічними темпами із близько 400 га на початку 1990-х до 81,6 тис га у 2020-у, і 65,3 тис га у  2021 році, перетворюючись на нішеву культуру. Аби перекрити дефіцит, Україна вимушена була імпортувати цей продукт із ближнього зарубіжжя. В основному це результат торговельної схеми, під час якої Казахстан закуповував у Росії необроблений продукт, виготовляв із нього крупу і постачав його Україні. Так що близько 50-60% тієї крупи, яка до війни періодично з’являлася на полицях магазинів та базарах, мала російське походження. Думаю, якби нашим громадянам про це вчасно нагадали, то дефіциту цього продукту в Україні не було б, її просто ніхто не купував би. А тому нам потрібна своя гречка, вирощена на наших чорноземах, під нашим сонцем, яка не стане нам поперек горла.

Фахівці підрахували, що для задоволення внутрішніх потреб у народній крупі  треба щорічно засівати цією культурою 150-160 тис га та одержувати близько 200 тис тонн продукту. Торік держава, зважаючи на нарікання аграріїв на те, що ця культура низькорентабельна, запровадила дотацію в розмірі 5 тис грн у розрахунку на один га. Заявки на участь у програмі подали 655 підприємств, але з’ясувалося, що виділених коштів вистачить, щоб задовольнити лише 30% потреби, тобто кожному мало перепасти по 1,5 тис грн\га. У результаті програма не спрацювала, а зменшення гречаних площ продовжилося. В нинішніх умовах навряд чи доводиться розраховувати на збільшення дотації, швидше за все, її взагалі не буде, але площі під гречкою могли б збільшитися, якби в дію вступити фактор військової доцільності. Тобто хочеш ти чи не хочеш, вигідно тобі чи не вигідно, але свій посильний внесок у продовольчу безпеку свого регіону мусиш зробити. І треба сказати, військово-цивільні адміністрації, формуючи продовольчі баланси областей, рекомендували аграріям переглянути структуру посівних площ у бік збільшення площ під круп’яними культурами, в тому числі й гречкою. Розрахунок був також на те, що гречані поля підтримають і бджолярство. До речі, один га білого духмяного поля може дати 60-100 кг/га цілющого бурштинового продукту.

Проте адміністративний фактор, попри сподівання, практично не спрацював, мабуть, адміністрації не достатньо переконливо роз’яснювали аграріям ситуацію. За підсумками посівної кампанії площі під гречкою збільшилися до 68,8 тис га, це означає, що врожай становитиме близько 90 тис тонн. Тобто майже удвічі менше до потреби. І це при тому, що цей дефіцит практично неможливо перекрити за рахунок імпорту. Коли ми ще в квітні запитували в аграріїв чи будуть вони сіяти гречку, чули відповідь, що сезон за всіма ресурсами сплановано під кукурудзу, соняшник, сою, а тому, мовляв, перелаштуватися дуже важко, і що гречка, дуже складна культура, котра потребує специфічних знань, технології та техніки. (І це в Україні, де гречку вирощують вже близько однієї тисячі років!) А від застереження про те, що кукурудза нового врожаю через проблеми з експортом може залишитися в полі, просто відмахувалися: «Якось же воно буде, не може ж такого бути, щоб не було ніяк…» А виходить дуже кепсько. І виходить, що аграрії самі загнали себе в глухий кут, орієнтуючись на супер маржинальні  експортні культури. І навіть, коли грім грянув, не перехрестилися, хоча був час. Що ж має іще статися, щоб наш аграрний комплекс подолав інерційність і сподівання на «якось воно буде»?

Як важко не було б, аграрії врожай зберуть. Потім треба сіяти озимі. Але хто скаже, скільки і яких культур треба сіяти? Друге питання: чим? Мінагропрод спільно з науковцями мали б вже зараз подумати про розробку нової моделі АПК, орієнтованої на переробку та внутрішнє споживання.