Вітаю, дорогий мій читачу і дорога читачко.

У нас біда. Війна, другий рік завершується, кривава й страшна війна. І не одна біда – в нас надлишок продовольства в країні. Жнива ще йдуть, але вже запаси перевершують будь-які можливості зберігання. Польща замкнула двері на клямку, чотири види зерна не купуватимуть без ліцензій. А ліцензії, зрозуміло, даватимуть найбільшим і не всім. Точніше, не даватимуть. Можливо, після польських виборів, після 15 жовтня, щось трохи рушить, але поки що заблокували вивезення соєвого та соняшникового шроту, сотні вагонів у черзі перед кордоном.

Чотири балкери таки прорвалися, але це лише 130 – 140 тис. т, до того ж один із них завантажений рудою, всі вони вже прибули в порти призначення. За ними вийшли альтернативним зерновим коридором ще три судна – до портів Болгарії, Іспанії та Туреччини, і до портів на Одещині прямують ще п’ять суден. Проте, пишуть деякі експерти, світ полегшено зітхнув, і ціни на зерно пішли вниз. Хоча вниз уже немає куди – пшениця на історичному мінімумі за 14 років. Треба молитися і шукати новітні системи ППО для південних портів.

Бо врожай таки буде. Микола каже, може, й 79 млн т буде. Микола Тарасович, наш Міністр. На останній великій конференції так його називали – Микола. Я не бачу тут панібратства або неповаги. Навпаки. Це наші козацькі традиції так виходять назовні з купи пластмасових кульок. Гетьмана так кликали. І, гадаю, історики й металісти ще напишуть про цей феномен воєнного часу. Коли наші гетьмани – Валерій, Олександр, коли батька нації кличуть Тарас, коли Міністр – Микола. Тож Міністр агропродполітики України щиро каже, як йому вже в печінках сидять друзі-сусіди, які терміново телефонують і повідомляють, що ще додатково заборонять купувати морожену малину, і прогнозує, що врожай у нас буде під вісімдесят. Припустимо, пшениця підросте. Неврожай в Аргентині позначиться – там було так сухо, що пшениця вродила вкрай погано. І далі сухо, і кукурудзу не сіють, бо вологи немає. А от кукурудзи Аргентина вирощує 55+ млн т.

Можливо, ціни таки прийдуть до тями, хоча й кричать всі аналітики про небувалий урожай Північної півкулі. Проте ж ми маємо в обробітку дві півкулі. І якщо ти мудрий експерт або хвацький аналітик, мусиш уже мати спостереження за пару років – щоб аж так рясно вродило в обох півкулях, так ні, не бувало.

Та, мабуть, я все це даремно пишу… Оце подзвонив Петру Петровичу Євичу, кажу, отак і отак про кораблі, а він мені: та знаємо, ми ж моніторимо… Тому вся аграрна Україна пильно стежить за рухом балкерів і фіксує кожну милю від порту до порту.

А що ж його робить?

Куди спрямувати зусилля або хоча б надії? У мене, як і у переважної більшості аграрних експертів, землі немає. Немає посівів і жнив, у мене лише кілька талановитих редакторів, дизайнерів та рекламістів. І от я – як безземельний представник аграрної спільноти – міркую з вами – землевласником і землекористувачем – про майбутнє землі. Сенс певний у цьому є – я маю можливість подивитись, як справи з зерном та цінами в обох півкулях, а ви можете ґрунтовно вивчити, що там у полях і коморах. І спільне бачення дасть якийсь прогноз.

Люди міркують, що його вирощувати, поки що намацали горох і квасолю, хоча і їх виростити – треба мати хист і настрій.

Овоч – ось наше майбутнє, як досвідчений дачник писав я у минулому випуску журналу. На думку фруктів-овочів мене наштовхнуло спостереження продажу кавунів з поля по 20 грн, але досить швидко мене скорегував Метро Кеш енд Кері, де кавуни продавалися по 12,90 – і це в гіпермаркеті, з усіма накрутками. Рентабельність порівняно з продажем з поля впала втричі. Проте ж з поля все не продаси, та й гектар дає 60 – 100 т, не з’їмо ми тих кавунів стільки. Досвідчені овочівники тільки плечима знизали на мою ідею диверсифікувати виробництво зерна за рахунок овочівництва. Річ у тім, що вирощувати овочі набагато складніше, ніж зерно. Проте й це не головне. В підсумку вам доведеться вивозити з гектара не три тонни ріпаку, а 50 т картоп­лі, 50 т моркви, та ще й мити перед завантаженням. І вивозити – куди??? Внутрішнього ринку практично немає. Загалом, підсумок такий: виростити ми можемо що завгодно, але, якщо йдеться про частковий перехід із зернових на овочі, то скоріше ні, ніж так.

Соняшник – теж квітка примх­лива. Врожай невеликий. Попит на олію зростає, експорт чи не рекордний, але… Зараз збирають – ніби кошик гарний, а насіння порожнє. Що за біда. А проґавили дві хвороби – от і маємо, точніше, не маємо. Вертицильоз і склеротинія, я припускаю. І не скажеш, що зекономили на захисті, статистика свідчить, що аграрії забезпечені ЗЗР на 107 %. Проте от така халепа. Це я безземельний кажу вам, землеробу, що проґавили дві хвороби на соняшнику. Бідна Данія, кінець усім сподіванням, як писав класик, хоча в нас тут не Данія, але зі сподіваннями картина схожа.

Мудрі люди при ціні соняшнику 8000 йдуть до переробників й отримують 12 000 в олії. То наше майбутнє – переробка?

Теоретично, переробляти можна все. Продати також можна все, але не кожен на це здатен. Жодну переробку не варто починати, якщо невідомий кінцевий покупець. Хоча іноді переробка – крутіша від вирощування конопель. Наприклад, переробка на біо­етанол. Як відомо, біоетанол можна робити з пшениці й кукурудзи. Ну гаразд, але куди подіти таку кількість спирту? Мудрі люди, зокрема секретар Аграрного комітету ВР Іван Чайківський, сказав мені, що етанол можна додавати до палива на заправках – 5 %. Оце справді крутий бізнес був би. Уявіть собі, скільки пшениці й кукурудзи ми могли б переробити на власні енергетичні потреби. Просто космос. Так, етанол у бензині може бути проблемою для паливної системи, але якщо його 15 – 20 %, а машини віком до 2002 року взагалі до нього не адаптовані, але якщо йдеться про 5 %, то на європейських заправках узагалі не сповіщають про такий відсоток етанолу.

Однак це велика гра. І правила в ній встановити повинна держава. Проте переробка не на користь слабкого і неплатоспроможного внутрішнього ринку, а на потреби енергетики – біогаз, біоетанол – справді могла б істотно допомогти нашим затовареним аграріям та фермерам.

Біда в тому, що це – стратегія. А стратегів у нас не люблять. У нас люблять тактиків й ефективних менеджерів. Аграріям рекомендовано продавати кукурудзу по 4 тисячі й не заважати державним людям робити зайві рухи.

Нічого, буде свято і на наших вулицях. От розтрощимо ворога – і буде свято.

Мій сценарій війни простий: треба пробити коридор до моря і заблокувати Крим. Крим – яйце, в якому голка, а в тій голці смерть головного ворога України.

Мій прогноз на найближчі місяці нехитрий: уже судна йдуть альтернативним коридором у тій кількості, в якій ішли, коли зерновий коридор працював. Ціни вийдуть на рівень, котрий дозволить дихати, за півтора місяця. Ні, не на рівень, коли чорна ікра буде стікати з бутерброда на штани. Ні, не на рівень, який вишиковує черги за «Лендкрузерами» на місяці в салонах. Дихати. Ось що можна буде. А тоді вже й борщу. Ну і клаптик чорного хліба з салом.

Нам треба зціпити зуби й місяць почекати.

Проте не сидіти без діла.

Остання атака безпілотників на Умань украй показова. Знищено зерносховища, спалено тисячі тонн зерна. І є гіркий факт: жоден безпілотник не влучив мимо, не впав на подвір’я або на узбіччя, всі вони чітко потрапили в цілі. Як ніби хтось зняв гугл-точку з центра зерносховища. І передав ворогу. Хто ти, нелюдь? Запитайте в Умані й околицях. А може, в Жашкові чи Києві, чи Одесі. Запитайте, пане Малюк. Перегляньте дані камер спостереження, розпитайте місцевих. Хтось же його бачив.

80 автомобілів відправив на фронт Олексій Васильченко, агрофірма «Маяк»: налагодив систему – купують за кордоном, приганяють, фарбують – і в підрозділи. 60 автомобілів пригнали фермери Великобританії та Шотландії – пікапи, «Лендровери», самі сіли в машини та привезли їх до Львова через Ла-Манш і всю Європу.

Країна працює на перемогу, поки хтось знімає координати зерно­сховищ і передає оркам.

Стікаємо кров’ю, гасимо пожежі та йдемо до перемоги. Зціпивши зуби.

І дійдемо.

Обнімаю.

Ваш головний редактор