АФ «Козацька» – світ людей, рослин і тварин. Гармонія

Агрофірма «Козацька» господарює в глибині Сумщини, і коли їдеш до господарства, бачиш, як уздовж траси замислені золоті й червоні дерева ледь гойдають гілками, ніби остерігаючись утратити розкішні жовтневі шати. Цей неспокій дерев марний, адже зима однаково забере собі золоте їх вбрання і зробить його сухим і чорним, а весна наповнить крони соковитою зеленню. Кожний час несе свою радість, от лишень би зиму пережити.

Власне, це суть історії, яку я вам зараз розповім. Історії про людину, котра крокує крізь час і зрідка усміхається. Кожен має право на вічність і кожен має право на забуття. Кожен має право вибору.

Село, що три дні було столицею України

Мені здається, Віктор Григорович Гала, керівник агрофірми «Козацька», свого шляху не обирав. Шлях обрав його, час обрав його.

На шляху сіл мало. А ті, що трап­ляються, пригнічені й безнадійно смутні, тьмяні й занед­бані. Так здається, позаяк їдеш околицями.

І тому Козацьке справляє враження столиці світу. Воно й справді було три дні столицею, коли 1672 року тут старшинською радою обрали гетьманом Лівобережної України Івана Самойловича.

Втім, гетьмана того вже й призабули, а Козацьке стоїть, сюди приїздять люди з Конотопа, Шостки, Батурина, бо в селі гарне кафе, на центральному майдані – гармата («Зауважте, націлена в бік Московії!» – підкреслив Віктор Григорович), ще й виставка ретро-автомобілів, величезний монітор із трансляціями телебачення і фільмів, багатий атракціонами й активними тренажерами майданчик для дітей і батьків, ну й головна принада села… Однак про неї згодом.

Проїхали повз індустріальний центр села, добротний елеватор, і нас зустрів у конторі господар – Віктор Григорович Гала. Провів у кімнату переговорів, щільно завішану різноманітним живописом, натюрмортами й пейзажами, помічниця подала чаю.

– Я сам із Кролевця, інженер-електрик за фахом, – Віктор Григорович почав нашу розмову від коня. – У господарстві в нас близько 9 тис. га пахотних земель, до 900 га сінокісних, а пасовища… Не пасемо ми зараз худобу. І ніхто не пасе.

– Тобто всіх земель до одинадцяти? Як на теперішні часи, зовсім немало.

– Та небагато. Тепер такі олігархи, що землями не виміряєшся… Цікаво, що колись село сусіднє Хижки й Козацьке – це був один колгосп. До 1932 року Козацьке належало до Курської губернії, потім приєднали до Чернігівської області. Коли я став головою колгоспу, мені вдалося роз’єднати, тож Хижки стали другим колгоспом, а Козацьке самостійним.

– А що ви вирощуєте на своїх землях?

– Та те, що й усі, – пшеницю, соняшник, кукурудзу, ріпак, сою. Наша особлива культура – горох, я з ним точно попав у ціль. Гороху ми вирощуємо багато, понад тисячу гектарів. І він добре зараз продається. Тепер головна проб­лема – добре продати, тому ми продаємо горох, ріпак, сою. А кукурудза нульова. І пшениця слабенько.

– За цінами?

– І за цінами, й за попитом.

Застосовуємо все, що працює

Віктор Григорович близький до групи аграріїв, які обмінюються досвідом, де Максим і Михайло Бернацькі експериментують зі Strip-till, Василь Григоренко – з No-till.

– А самі новітні технології застосовуєте?

– І Strip-till, і No-till пробували – що виходить, до того й прихиляємося. Ми давно не оремо. No-till якийсь час непогано йшов, аж раптом – обвалився, треба переходити на інші методи. Strip-till теж застосовуємо, шукаємо найкращий для наших умов метод. Найголовніші критерії – достойний урожай і щоб собівартість не була надмірною. За цими двома показниками і обираємо технологію.

– У вас же й тваринництво є, я проїжджав Конотоп і помітив магазин з написом «Продукція агрофірми «Козацька», там продавали м’ясо.

– У нас є і свій магазин у Козацькому, постачаємо продукцію для козачан. Козацьке було село здорове, зараз уже поменшало. В людей було до 700 корів, а тепер – 50. У магазині я поставив молокомат, люди користуються.

– Такі господарства, де тваринництво сусідує з рослинниц­т­вом, які створені й для комерції, й для людей, найстійкіші – як у Миколи Семеновича Васильченка, в Івана Махтейовича Балюка… А для вирощування культур у вас ґрунти хороші?

– Не можу сказати, що ідеальні, є в нас у районі й набагато кращі землі, є і гірші, а ми десь посере­дині за якістю ґрунту. Тварин­ництво в нас було завжди. Зараз – близько 3000 голів ВРХ, 1100 дійних корів. У нас сучасна ферма, хороше доїльне обладнання, пристойні надої. Свого часу, коли були можливості, я багато їздив за кордон і по Україні, бачив кращі господарства, такі як у Семена Антонця в Шишацькому районі. Його систему тримало тварин­ництво, адже він не застосовував добрив. Я подивився й захопився – як усе просто, спробував застосувати й собі, але перший рік мої експерименти скасував, не вийшло. Відмовився від органічної системи й почав працювати так, як виходило. З Антонцем зв’язки я підтримував, і він у мене бував, і я в нього…

– Проте головна дивина у вашому господарстві – ферма оленів. Звідки вона у вас, як ви її створили?

– Олені з’явилися зовсім випадково. Я бачив їх чимало в Австрії, Німеччині, Прибалтиці, там їх багато – оленячих ферм, невеличких. Однак у кожній справі голов­не – це людина. Якщо є така – можна займатися. І я абсолютно випадково цю людину знайшов. Колись такою самою осінню, як тепер, помітив хлопця, котрий бігав по полю з собакою, познайомилися, розговорилися. Хлопець виявився з села Бочечки – поруч, і, як випливло з розмови, теж горів зайнятися оленями.

Біля витоків створення галузі

Ось тут я замислився. Ніщо в манерах та поведінці Віктора Григоровича не виказувало, що він – людина пристрастей, що може горіти якоюсь ідеєю. Проте, виявляється, горів – тільки не тим полум’ям, яке яскраво й швидко спопеляє папірець, а так, як горять дубові дрова, потужно й рівно. Це той вогонь, про який я чув неодноразово в австрійця Хайнца Пьотінгера, французьких керівників великих компаній – американці та британці називають це passion, і це та пристрасть, яка гуде в топці локомотива і дає енергію творення та дії.

– Цей хлопець, Дмитро Русанов, працював в Італії кінним каскадером, –продовжив Гала свою розповідь. – І ми вирішили розпочати справу. В перший рік завезли 40 оленів. Четвертий рік працюємо. Зараз у нас до тисячі оленів, двісті ланей. Трохи докупили, ще й кожний рік вони нам поповнюють стадо.

– А скільки коштує олень?

– По-різному, –відповів Дмитро, який приєднався до розмови, налив собі чаю. – Одна ціна на самку, інша – на молодого оленя, додається вартість доставки. В середньому € 1200.

– Ми вже продали з триста тварин для інших ферм і розплідників, – додав Віктор Григорович. – Зараз у нас є уже й черга охочих купити.

– Проте ж тваринництва без м’яса не буває. Відбраковка, травми…

– Це так, – погодився Віктор Григорович. – Ми й створили невеликий м’ясокомбінат, у нас же бички на відгодівлі. Спробували продавати м’ясо – попит украй низький, інша культура споживання. Спробували робити копчені ковбаси – теж не йде. Зараз у нас три співробітниці поїхали на Івано-Франківщину вивчати досвід і технології виготовлення сиров’ялених ковбас.

– У нас люди не звикли споживати дичину та яловичину, – сказав Дмитро. – Більше на свинину витрачають.

– Ще й грошей у людей немає, – зітхнув Віктор Григорович.

– А яка посада у Дмитра?

– О, я йому високу посаду дав, – засміявся Гала. – Він – головний оленяр України. Все ж таки будував першу в Україні оленячу ферму. Не вольєр, де олені просто живуть, а ферму, з організацією розпліднення. Зараз в Україні близько 10 оленячих ферм. У Литві – 200 ферм, а Литва – розміром із Сумську область. У Німеччині понад 3000 оленячих ферм, у кожному маркеті є полиця, де продається дичина. В Україні такого немає. Поголів’я ВРХ в Україні падає, стрімко падає, й оленина частково могла б замінити волове м’ясо. Колись було 9 млн корів, а зараз і мільйона немає.

– На мою думку, скорочення поголів’я – питання ефективності. В радянській Україні надої були 2500 кг на корову, а зараз і 10 тис., і 12 тис., завдяки генетиці та сучасним технологіям утримання й відгодівлі. Може, нам і не треба 9 млн корів. Тим більше, що внутрішній ринок постійно звужується, молока ми стільки споживати не можемо. Скільки людей ми втратили через війну…

– В Україні чимало земель, які не придатні для рослинництва, –пояснив Дмитро. – А для розведення дичини вони підходять. Ось побачите нашу ферму, вона розташована практично на болоті, там сіяти не можна. Пробували, не виходить. А для дичини це супер, ми можемо використовувати ці землі й розводити диких тварин.

– А якщо взяти утримання бичків і оленів, де собівартість нижча?

– Звичайно, собівартість нижча при утриманні оленя, порівняно з бичками – втричі нижча, – здивував мене Віктор Григорович, адже я гадав, що оленина – вишуканий продукт і повинен вартувати дорого. – Це тільки по кормах! А в собівартість входять і приміщення, й електроенергія. Олені всього цього не потребують. Їм треба тільки огорожу і підгодівлю. Якщо в нас кілограм бичка обходиться у 30 грн, то кілограм оленя – тільки 10. Олені дуже прибуткові.

– Гм… А чому ж м’ясо оленя таке дороге?

– Бо його немає! – відповів Віктор Григорович. – Недостатня пропозиція, дефіцит на ринку. Так і на рослинницьку продукцію: якщо її багато, то ціна низька, а якщо мало, ціна піднімається.

Хто швидше забуде за минулі прибутки, тому буде легше жити

– Ох… Ціни на зерно… Як ви думаєте, що буде з ними ближчим часом? Я розумію, що ви не експерт і не аналітик ринку, але ви 45 років керуєте господарством, і на вашому віку стільки пройшло злетів і падінь цін, коли росте м’ясо і падає зерно, і навпаки… От ніби й порти розблокували…

– … а логістика залишилася дорогою! – закінчив Віктор Григорович. – Ми знаходимося по логістиці найвіддаленіше від портів, від нас 40 кілометрів до Глухова – і там уже все (кінець геог­рафії. – Ред.). Це вкрай невигідна ситуація. Ті, хто господарює на короткому плечі, у виграші: спочатку вибирають продукцію поблизу, а тоді вже до нас черга доходить. Моя думка така: ми, рослинники, нормально пожили минулими роками. Була хороша ціна і висока рентабельність, ще й попит був добрий. Хто швидше забуде про минулі прибутки, той буде легше жити. Забудьте ціну на соняшник у 20 тис. і на пшеницю у 8 тис. Цього вже не буде. Якщо буде рентабельність 20 %, ну 25, до 30 % – цьому й треба радіти.

– Тобто ви вважаєте, що ринок входить у нові рамки рентабельності?

– Не хотілося б, але, думаю, таким ринок і буде. Як у капіталістів, де рентабельність невисока.

– А ви ж хіба не капіталісти?

– Ну, стаємо потроху, – усміхнувся Гала.

– Скільки людей зараз в агрофірмі працює?

– Зараз 210 – 220, а коли я тільки прийшов у господарство, було 1700 колгоспників.

– Ну не було ж широкозахватної техніки, технологій.

– Не було, але були люди, яким треба було працювати, всім була робота.

– Людей багато пішло на фронт?

– Багато забрали… В селі стояла рота Рівненського батальйону, ми й зараз із ними підтримуємо зв’язок. Так командир розповідав, що тиждень ходив до військкомату, щоб його взяли. А потім багатьох забрали, є вже й втрати, загиблі, як і в кожному селі…

Поки що партизанити не вдалося

– У вас в селі були окупанти?

– Були. В перший день об 11 ранку через село пішли танки. Вони й дороги не знали, вперлися в ліс, потім повернулися й пішли під Конотоп. Техніку, яка ламалася, кидали. Там покинули танк, там САУ, БМП. Коли вони пішли далі, я позбирав техніку та й заховав – думаю, ну, буде партизанський загін.

– Це вам поталанило, що вони транзитом пролетіли через село…

– Поталанило. А потім прийшов Житомирський відновлювальний полк. Люди розповіли, що заховано, то військові й забрали. А ми ж надійно в лісі заховали, готувалися партизанити.

– До вас не потикалися кацапи?

– Ні, вони спішили, відомо куди… Я не зупинився, продовжував возити молоко на Буринь. Багато хто зупинився, виливали молоко, а ми продовжували працювати.

– Як і всі, допомагали армії продуктами?

– У нас стояв український військовий підрозділ. Ми годували людей безплатно, ремонтували техніку. 9 місяців, сотні військових.

– Як не будеш годувати свою армію, будеш годувати чужу, – згадав цитату Дмитро.

– У нас агроном пішов воювати, – продовжив Віктор Григорович, – так йому 60 років. Пішов добровольцем. Купили машину йому, пікап «Міцубісі» – й поїхав. Він там замкомроти. Микола Медведєв. Що зробиш, такі скажені сусіди в нас…

– А що ви думаєте про війну?

– Кацапів багато. Ресурсів у них теж багато. Ще й залізяки ми їм повіддавали, а тепер вони по нас стріляють…

– У нас же завжди 3 тис. га обробляло село, тисяча людей і 20 тракторів, а в Америці…

– А в Америці 3 тис. га троє обробляють.

– Тож, напевно, не тільки в кількості людей справа. Потрібно багато набоїв. І треба їх виробляти самим, не чекати, скільки й коли дадуть. Тож хотів вашої думки спитати: коли війна закінчиться?

– Ех, якби я знав… Хочеться якнайскоріше, бо вже всім вона поперек горла… На яку б тему не говорили, однаково все приходить до війни…

Анонімка на доньку

– І всі проблеми наші, й усі біди від війни… Вона змінила наше життя. А як ваші діти? В Україні?

– Дві доньки: одна працює в господарстві, друга – в Києві. Я мав надію, що менша стане головою, але перевчив її трохи – вона тепер доктор наук, професор в університеті технологій та дизайну, володіє німецькою, англійською, китайською. Я навіть жартував: напишу на тебе анонімку, щоб тебе вигнали й тільки в колгосп прийняли б. Проте що зробиш…

– Яка головна у вас проблема в управлінні господарством?

– Та немає вже ніяких проблем – які проблеми на сорок п’ятому році роботи? Я вважаю, що як був колгосп, так і залишився, і люди так вважають. Хоча був період, коли були зміни, в середині 1990-х – кооперативний рух, фермерство. Тоді я роздав увесь колгосп, створилося 32 приватних підприємства. От вони господарюють, а я дивлюся, як вони це роблять. У кого гірше, в кого краще, але загалом – нічого не виходить. Тоді я знову все зібрав в одне господарство – люди були не готові до самостійного підприємництва.

Флагман українського оленярства

– А якою ви бачите свою агрофірму через 10 років? Це буде флагман українського оленярства?

– Це вже є сьогодні, не треба чекати 10 років. Ми вже перші. Я гадаю, в нас буде ферма на три тисячі оленів і ланей до тисячі. І це буде окрема галузь тварин­ництва, яка даватиме прибуток більший, аніж велика рогата худоба.

– Колись я вів семінари зі страусівництва, в цій галузі жоден птах не може бути взятий із дикої природи… В оленярстві теж так?

– Наші олені в напівдикому стані, якщо можна так сказати. Наполовину. Вони й поводяться, як дикі. Мою машину знають – коли проїжджаю, підходять і дивляться. А від чужих біжать якнайдалі. Олень – остання парнокопитна тварина, приручена людиною. Це сталося 5 тис. років тому, виявлено за розкопками прадавніх поселень. Ми спостерігаємо за поведінкою тварин, яких віддаємо в інші господарства. Там є великі вольєри, по 900 га, 1200 га, і коли олені потрапляють у такий простір, вони повністю стають дикими. Ми зараз просимо зробити фото оленів, у яких відросли роги, до котрих ми підходили торік упритул – їх уже не можуть навіть сфотографувати. А з дикої природи тварину взяти неможливо. Тварина, яка ніколи не була в обмеженому просторі, просто загине від розриву серця. У нас були випадки, коли олені вбивалися об огорожу. Здоров’я диких тварин відрізняється від тих, що утримуються на фермі, їх не можна сполучати. І стрес. Через нього може загинути й фермерська тварина. Є олені з істеричною поведінкою – вони заражають нею все стадо, і таких треба вилучати. В Україні працює кілька ферм, але вони існують у режимі медійного мовчання, не розвиваються. Ми за чотири роки завезли в Україну 1200 оленів, не тільки для нас. Завозимо з Литви, але до Литви оленів доставляють із різних країн, там уже вони проходять санітарні обробки тощо. Везти з Австрії одного оленя – тільки дорога обійдеться у € 4000.

Дуля в бік москви

– Однак якою ж ви все ж таки бачите агрофірму «Козацька» в майбутньому?

– В мене прості бажання, щоб люди були, отримували достойну зарплату, щоб оброблялися наші землі. Космічних амбіцій ми не маємо. Можливо тому, що зроб­лено вже багато.

– У вас же є елеватор?

– Навіть два. Загалом ми можемо зберігати 40 тис. т зерна, приблизно такий і наш вал, куку­рудза дуже багато дає… Маємо три сушарки: одна німецька та дві американські. Я вже чотири роки як перейшов на енергетичне паливо, це щепа. Цю тему будував із Кобзаренком, і я до нього приїжджав, і він до мене. Щось він перейняв у мене, щось я в нього. Мені треба було і щепу робити, й сушарки перебудувати. В американських сушарках – п’ять ступенів захисту. Два роки пішло на те, щоб перебудувати на щепу. Я заготовляю 2 – 3 тис. т щепи, і мені вистачає цього на те, щоб висушити кукурудзу. На добу висушуємо тисячу тонн зерна. В бік москви показуємо дулю, не користуємося їхнім газом. Сушимо кукурудзу вчетверо дешевше, ніж на газу.

– А горох скільки у вас дає?

– Ну ми ж не просто гній вносимо, ми робимо компости, аеруємо, додаємо глину, мікроелементи й лише тоді вносимо, тому горох у нас дає 4 – 4,5 т / га. Колись були в нас голландці на фермі, цікавилися молочарством, а я кажу – мене корови більше цікавлять для гною. Звісно, жарт, але не без родзинки. Є чимало досліджень, скільки додає органіка врожайності. Я деталями не цікавлюся, але точно знаю, що органіка сприяє збільшенню врожайності, й кожне наше поле через три роки на четвертий отримує заряд органіки. Результати добрі. Горох – прекрасний попередник, простий у вирощуванні. І добрий попит на нього. Продаємо насіннєвий матеріал. До того ж горох використовуємо у тваринництві, кожного дня віддаємо тонну гороху і тонну сої – і надої в нас достойні.

– У вас же не чорнозем?

– За бонітною бальністю десь 50, небагато, але й не 35, як подекуди на Сумщині.

Людина, що створила свій світ

Ми об’їхали елеватори, доїльні зали з сучасним обладнанням, м’ясокомбінат, урешті приїхали до оленів, які, попри застереження про нечувану дикість, радісно збіглися навколо нас, випрошували з рук яблука і сухий корм, тицяли в долоні мокрими носами.

Цікаво, що в усіх приміщеннях агрофірми і по всій території встановлено камери спостереження, і поруч з конторою на центральній площі в маленькому будинку з написом «Поліція» сидить черговий, який спостерігає за життям села і виробничими процесами у 74 віконечках на екранах чотирьох великих моніторів. Ніхто не краде, ніхто не бешкетує. Однак і не без нагляду господарського ока.

І от ніби ніяких сенсацій не було, ніяких технологічних проривів або революційних рішень, але висновок однозначний: агрофірма «Козацька» – перлина в намисті українського АПК. У світі давно і безнадійно розроб­ляється концепція сталого розвитку сільського господарства, а тут вона втілена. Наполегливою й послідовною працею Віктора Григоровича Гали, експериментами й спробами, помилками й удачами знайдено секрет успіху: баланс. Баланс зернових і бобових, баланс тваринництва й рослинництва, баланс переробки й зберігання, енергетичної незалежності й оптимізації витрат. Віктор Григорович, як на мене, не бухгалтер, він скоріше художник, а тому – не баланс, а гармонія.

«Колись я думав, що це я прийшов у колгосп, я в колгоспі, а з роками виявилося, що колгосп у мені», – жартував Гала. Або не жартував.

Я, ваш редактор, іноді думаю про себе, що я – камінь у степу, на якому кожен може прочитати свій шлях і рухатися далі, а камінь – залишається на степових вітрах, дощах і пекучому сонці на віки. А Гала – дерево, коріння якого глибоко в ґрунті, а стовбур укритий щільною корою, і лише здогадуватися можна, які живі соки пульсують по жилах, а зовнішньому світу залишається листя, зелене й золоте, і плоди. А кора надійно захищає трепетну душу від сторонніх поглядів. Однак її не завжди вдається приховати: коли померла жінка, яка працювала на фірмі й не мала чоловіка, залишилося троє діточок. Віктор Григорович не віддав їх до притулку, опікується ними сам – як онуками. Хлопчику вже 18, дівчаткам 12 і 14. Живуть у бабусі, а Гала – рідний. Дід, батько, рідний, одним словом.

Він не думає про час, він не думає про пенсію і він не знає, що таке старість.

Він встає о пів на п’яту і біжить між осінніх дерев щоранку в лісі-сквері біля центральної площі.

Старість за ним не встигає й не може так рано вставати.

А десь там, за селом, у вольєрі нашорошили вуха олені й чують рівний цей біг господаря, який створив цей світ, світ села, світ тварин і рослин, світ людей, які не крадуть і не сваряться, світ ритмічної праці й пронизливої краси. Світ гармонії.

P. S. До речі, коли я на паркінг ставив машину і розповів паркувальнику Євгену, переселенцю з Луганщини, що я їздив на ферму оленів, він захоплено розпитував, а за кілька днів попросив журнал, де буде цей нарис: «Мене приятель просив про контакт, він зараз на тимчасово окупованій території, але ж це тимчасово». – «Добре, журнал принесу, тільки там черга на оленів, майте на увазі». – «Нічого, почекаємо, ми ж давно чекаємо…»