Чи можлива політична незалежність без продовольчої та енергетичної? Будемо і надалі купувати російський газ через посередників, оплачуючи агресію проти власної країни чи шукатимемо йому альтернативу у відновлюваних джерелах?

Звісно, шукатимемо, беручи приклад із країн ЄС, котрі вже давно розпочали боротьбу за кожну КВт годину електроенергії, кожну гігокалорію тепла, вироблену з енергії сонця, вітру, біомаси. І досягли в цьому значних успіхів, особливо у використанні джерел, котрі створює сільськогосподарське виробництво. Наприклад, у Німеччині збудовано 12 тисяч біогазових установок(БГУ), у Чехії – 600, в Італії – понад 1500. В будь-якій країні ЄС рахунок БГУ іде на сотні, тоді, як в Україні їх всього всього…30! Катастрофічно мало, якщо зважати на нашу територію та можливості сільгоспвиробництва. Виходить, що Німеччина та інші країни більш серйозно готувалися до бойкоту російського газу, ніж ми?

Ніхто не може сказати, що не було відповідної урядової політики, яка стимулювала б альтернативний процес в енергетиці. Тариф на енергію, вироблену з біомаси та біогазу, був не просто «зеленим», а золотим, бо становив 12,38 €ct/кВт·год. Щоправда, з 1 січня 2020 року його було зменшено на 10%, а потім через бюджетні труднощі держава стала неповністю покривати пільговий тариф, але все одно він залишається досить вигідним, особливо для інвесторів БГУ. Якщо сонячна чи вітрова станції мають коефіцієнт використання установленої потужності в кращому випадку 16-17%, то біогазова європейського зразка – 80-90%. БГУ потужністю 1 МГВТ/год із виробітком 8760 годин здана генерувати дохід у 1 млн євро на рік. Чим більша потужність, тим менші строки окупності і вища прибутковість. Станція потужністю 5 МГВт може окупитися за 2-3 роки. А якби до пільгового тарифу додати б іще й можливість узяти довгострокові кредити під невеликі відсотки, то ми побачили б довжелезні черги аграріїв та переробників, що вишикувалися до дверей компаній, які виготовляють та реалізують проекти біогазових комплексів.

Генеральний директор компанії  Zorg Biogas GmbH Ігор Реддіх вважає, що Україна має величезні можливості для того, щоб суттєво підвищити частку газу, виробленого з біомаси, у загальному балансі споживання блакитного палива. Причому вони не менші, ніж у Німеччині, де БГУ має практично кожен фермер. Установки для виробництва біогазу можна будувати на спиртових, цукрових, молочних та інших підприємствах харчопрому, на тваринницьких комплексах, на полігонах для зберігання твердих відходів. БГУ вже працюють на свинофермах в компаніях «Даноша», на птахофермах МХП та «Авангард», на Теофіпольському та Глобинському цукрових заводах, та агрохолдингу «Панда» в Корсунь-Шевченківському районі, на молочних комплексах компаній СпрАТ «Україна», «Журавушка», свинофермах «Запоріжсталі», «Деміс-Агро», «Галс-Агро», «Даноша-2».  

Комплекс у Теофіполі можна без перебільшення назвати європейською зіркою біоенергетики, бо перший за потужністю в Європі і третій у світі. Його компанія  ZORG будувала чотирма чергами. Перша  – 5 МГВт, друга – 10, третя – 5 МГВт, а загалом – 26 МГВт.

–Майбутнє українського біогазу не в його переробці на електроенергію, а в прямій заміні природного газу навіть без збагачення. Інвестування у цю справу дуже  рентабельне: при ринковій ціні за газ $1300 за тис куб газу та собівартості $70 за тисячу куб, окупність проєкту триватиме менше року. Другий напрямок – збагачення газу і продаж біометану в європейську трубу на підставі сертифікатів про його походження, але це для України надто складні і дорогі проєкти, які найближчим часом навряд чи будуть реалізовані. А тому перший варіант для нас найбільш реальний. Сенс його в тому, щоб передусім забезпечити енергетичні потреби підприємства. Ми прораховували можливості десятків підприємств харчопрому і виходить, що на кожному утворюються обсяги відходів, яких йому вистачить для виробництва газу, котрий покриє його енергетичні потреби. Ці об’єкти мають котельне обладнання, їм не треба ставити генератори, або продавати газ в трубу і знову купувати, у них відбувається пряма заміна. В країні до приватизації було 80 спиртових заводів, кожен в залежності від потужності споживав на рік близько 5 млн куб м природного газу. Тобто спиртова галузь могла б продукувати щорічно півмільярда куб м. Приблизно такі ж обсяги могла б виробляти кожна з інших переробних галузей: молочна, цукрова, крохмальна. Це прості і недорогі проєкти вартістю не 5-20 млн, а 1-2 млн євро, до того ж європейські банки на «зелені» проєкти охоче видають кредити під низькі відсотки. Вигода і для підприємства, і держави, бо зекономивши кілька млрд газу в АПК їх можна направити на потреби важкої промисловості чи комунальної сфери, – говорить Ігор Реддіх.

–Що треба, аби ця справа зрушилася і набула масового характеру?

–Просвітництво, бажання, економічний патріотизм. Бо уряд зробив для цього практично все, що від нього залежить. Спростив доступ біометану, вніс цей продукт до реєстру товарів. Але дуже багато людей досі навіть не знають, що можна робити пряму заміну природного газу, вважаючи, що в технологічному ланцюжку має бути обов’язково виробництво електрики. Повинен сказати, що в нас просто немає іншого виходу, як розвивати біоенергетику, і чим раніше це всі зрозуміють, тим краще.